Диканщина – це розмаїтий світ зі своїми турботами й радощами, оповитий легендами і переказами. Тут переплітається реальне з неймовірним, минуле – із сучасним.

Здається, нашу Диканьку знають усі. Вона мальовнича, багата на пам'ятні місця, з якими пов'язано чимало визначних історичних подій, славиться місцевим колоритом і самобутніми традиціями, стародавніми пам'ятниками культури та природи. У нас створено регіональний ландшафтний парк "Диканський", на території якого знаходиться сім пам'яток природи, у тому числі загальнодержавного значення – урочище "Парасоцький ліс", відомі в окрузі природоохоронні об'єкти "Кочубеївські дуби", "Бузковий гай", "Ялиновий гай", "Пивоварські ставки" та інші заповідні місця. Справжньою перлиною парку є живописна долина річки Ворскла з її прозорою, чистою водою і золотими піщаними пляжами. Сприятливі природні умови та відсутність великої промисловості зробили наш край одним з найбільш екологічно чистих куточків України, і це сприяє розвитку туризму в регіоні.

Проте залишки підземних ходів, значні розгалуження яких ведуть з центру Диканьки в напрямку Великих Будищ, свідчать, що люди жили тут і раніше, рятуючись у підземеллі від набігів кримських татар у XV-XVI ст. Великі Будища були одним із опорних пунктів північно-східного кордону Київської Русі, що проходив по високому скелястому правому березі річки Ворскла.

Походження назви Диканька пов'язане з оточуючими цю місцевість давніми густими лісами, які надавали їй дикого вигляду. Існує також версія, що назва походить від прізвищ перших поселенців краю – Дикань, Дикий, які зустрічаються тут понині.

З 1660 року Диканька входила до складу Великобудищанської сотні Полтавського козацького полку. За універсалом гетьмана Івана Самойловича від 1687 року село належало генеральному судді Запорізького війська В.Л. Кочубею – внукові вихідця з Кримської Орди Андрія Кучук-бея, що прийняв православну віру, поселившись на вільних землях над Дніпром. Тоді В.Л. Кочубею відійшли навколишні ліси, одним з яких на південно-східній околиці села володів чернігівський архієпископ Лазар Баранович. З його благословення ще в 70-х роках XVII ст. у лісі було збудовано дерев'яну церкву для перебуваючих у цьому місці монахів – архієпських служителів з чудотворною іконою Миколи-угодника, збереженою до наших днів.

Як свідчать перекази, ще раніше тут стояла ветха церква, зведена Леонтієм Кочубеєм – батьком страченого Василя Кочубея, спорудження якої знаменувала поява на лісовій галявині ікони Святителя Миколи.

Після реабілітації В.Л. Кочубея і повернення майна його сім'ї кочубеївській рід збагачується. Син страченого Василь Васильович став полковником Полтавського козацького полку, а внук Павло, одержавши по заповіту Диканьку, в ранзі статського радника зводить першу в селі кам'яну Троїцьку церкву на місці дерев'яної Хрестовоздвиженської (1780 р.).

Саме В.П. Кочубей започаткував розбудову князівської садиби, створивши тут чудовий природно-архітектурний ансамбль – найбільший на Полтавщині і один з кращих в Україні. Завдяки цьому в Диканьці побувало чимало відомих діячів вітчизняної та світової культури, а пам'ятки архітектури та садово-паркового мистецтва, що збереглися до наших днів, викликають великий інтерес як жителів, так і відвідувачів гоголівського краю.

3 серпня 1820 року як парадний в'їзд до садиби Кочубеїв було відкрито Тріумфальні ворота, споруджені в пам'ять приїзду до Диканьки імператора Олександра I (автор проекту – академік архітектури Луїджі Руска). Це єдиний в Україні пам'ятник культури, що увінчує тріумф перемоги у Вітчизняній війні 1812 року з французами. Його було відкрито задовго до того, як аналогічні споруди було зведено в Росії – Нарвські тріумфальні ворота у Санкт-Петербурзі за проектом архітектора В.П. Стасова (1834 р.) та Московські тріумфальні ворота на Кутузовському проспекті у Москві відомого зодчого Й.І. Бове (1827 – 1834 рр.). Всі ці арки є архітектурними пам'ятниками епохи і мають велику історичну цінність.

Споруджені за ініціативою В.П. Кочубея (учасника визначальної військової ради в Філях та одного з активних діячів антинаполеоновської коаліції) Тріумфальні ворота стали історичним символом Диканьки, її неповторною прикрасою.

Чимало прекрасних місць побачила всесвітньо відома художниця Марія Башкирцева, подорожуючи по Європі, в Росії та Україні. Однак у Диканьці вона була вражена побаченим. "За красою саду, парку, споруд Диканька може суперничати з віллами Боргезе і Доріа в Римі …" Палац Кочубеїв пограбували і спалили з метою запобігання поверненню цих багатств власникам-князям самі диканські селяни. Цей чудовий архітектурно-природній ансамбль був одним з кращих в Україні садибно-паркових комплексів кінця XVIII початок XIX століть. І досі привезені з різних кінців світу американські акції, англійські тополі та пірамідальні дуби-красені прикрашають ландшафт колишньої садиби Кочубеїв.

Ніде в світі немає такої, як у Диканьці, Бузкової ями. Закладений В.П. Кочубеєм у 20-х роках XIX ст. в кар'єрі глибиною до 5 метрів, де добувалася глина для цегельного заводу, Бузковий гай площею 2 га з часом став унікальною пам'яткою садово-паркового мистецтва. І досі живе в народі пов'язана з цим гаєм історія.

Було у впливового державного діяча князя В.П. Кочубея тринадцятеро дітей. Одна донька Ганна тяжко захворіла. Не допомогли хворій ні столичні розваги, ні європейські ліки, ані далекі подорожі. Порадили лікарі вразити її чим-небудь незвичайним, дивовижною красою. Ось і звелів багатий батько засадити вже непотрібну після закриття цегельного заводу велетенську яму бузком різних сортів, привезених із-за кордону, розбити тут алеї, поставити альтанки, плекаючи надію весняним бузковим буйно цвітом зцілити доньку.

І ось навесні привезли до гаю згасаючу Ганну. Щоб набратися в дорозі побільше вражень, відправили її з Петербурга окружним шляхом: спочатку до Москви залізницею, далі на пароплаві по Волзі та Каспійському морю, в кінній кареті через Кавказ, потім лагідні чорноморські хвилі, сонячний Крим, подорож по Дніпру. Як і очікувалось, Бузкова яма справила неповторне враження. Змучена юна Ганна повеселіла, їй стало краще. Але відцвів бузок, відійшло й життя молодої дівчини. А Бузкова яма залишилась, щоб кожної весни наповнюватися неповторними пахощами і солов'їними мелодіями, щоб існуванням своїм зцілювати і звеселяти людей.

І ніде більше в світі не проводиться таке своєрідне свято "Пісні Бузкового гаю", яке відбувається щороку в травні на мальовничій південній околиці Диканьки, біля Пивоварських ставків, по обидва боки яких розкинулися знаменитий Бузковий гай та Ялиновій гай, посаджений у 1908-1910 роках на площі 4,5 га. Взяті під охорону держави гаї входять до створеної у цьому районі зони відпочинку, місця народних гулянь, проведення різних свят.

Славляться оспівані О.С. Пушкіним у поемі "Полтава" вікопомні Кочубеївські дуби, що стоять неподалік у Миколавському лісі на старовинному Полтавському шляху. Хто не пам'ятає ці рядки:

Цветёт в Диканьке древний ряд
Дубов, друзьми насаждённых,
Они о праотцах казнённых
Доныне внукам говорят…





Кочубеївські дуби - пам'ятка природи вікових дерев, охороняється Законом України з 1964 року. Це 4 велети (один стоїть окремо, неподалік лісницва) віком близько 800 років з діаметром стовбура 1,5-1,8 м і висотою 20-22 м, що залишились від дубової алеї, яка прикрашала в'їзд до першої садиби Кочубеїв. За легендою, біля одного з велетенських дубів з 14-аршинним обхватом, що не зберігся, юна Марія (Мотря) Кочубей зустрічалася з гетьманом України Іваном Мазепою. Цей дуб так і називається в народі: дуб Марії або дуб Мазепи.

Як свідчить народне повір'я, притиснувшись до могутнього дерева, можна й собі перейняти його здоров'я, міць та довголіття. Тут завжди людно. Збережені плином століть кремезні розлогі велетні – німі свідки славної історії стали символом сили і природної краси диканського краю.

Оспівана О.С. Пушкіном, уславлена М.В, Гоголем та М.К. Башкирцевою Диканька здавна приваблює туристів і відпочаючих. Пушкин ніколи не був у Диканьці, хоча й майстерно описав її достопам'ятні місця. У Царському Селі, де майбутній поет навчався в ліцеї, В.П. Кочубей мав літній палац. А дочка князя Наталка була першим захопленням юного ліцеїста, і вона багато розповідала своєму другу про Диканьку, історію роду, багатство Кочубеїв. Пізніше Наталка Кочубей вийшла заміж за графа О.Г. Строганова, і великий поет змалював з неї образ заміжньої Тетяни Ларіної в романі "Євгеній Онєгін". Отже, одна з найулюбленіших пушкінських героїнь і одна з найяскравіших жінок того часу виросла в кочубеївській Диканьці.

1831 року наш земляк М.В. Гоголь видав у Петербурзі свої невмирущі "Вечори на хуторі біля Диканьки", що дали йому крила для творчого злету і визначили подальші успіхи в творчості класика світової літератури. Із чистих джерел милої його серцю Диканьки, якій письменник завдячує своїм іменем і самою появою на світ, з'явилися яскраві образи народного буття, що викликало у О.С. Пушкіна захоплені слова: "На горизонті російської літератури з'явився новий геній…"

М.В. Гоголь навіки прославив Диканьку, звідси й починався той гоголівський край, що дав великому художнику слова силу й наснагу для творчості. Часто приїздив він сюди, щоб помилуватися красою Диканьки, її чудовою природою, побувати на іскрометних вечорницях, послухати українських народних пісень, записати неймовірні історії, скоріше схожі на легенди та перекази, пізнати неймовірні історії, скоріше схожі на легенди та перекази, пізнати мову і душу народу. Наслухавшись різних оповідань та бувальщин з життя народу, відвідуючи весілля, ярмарки та інші гуляння й видовища, глибоко вив чаючи звичаї, обряди й традиції козаків та селян Диканського краю, юний гоголь зібрав цікавий етнографічний і фольклорний матеріал, використаний у подальшій літературній діяльності.